Невмирущий талант українського слова

12 лютого минає 155 років від дня народження Леся Мартовича (Олекси Семеновича Мартовича) (1871–1916) — видатного українського письменника-новеліста, майстра гострої сатири та неперевершеного гумориста. Разом із Василем Стефаником та Марком Черемшиною він складав славетну «Покутську трійцю», яка модернізувала українську прозу межі XIX–XX століть.

Був активним членом Русько-української радикальної партії (РУРП), займався просвітництвом серед селян, редагував часопис «Хлібороб».

Більшу частину життя працював помічником адвоката в містечках Галичини (Снятин, Городенка, Львів). Через постійні нестатки та хвороби жив у матеріальній скруті.

Мартович увійшов у літературу як сатирик, який через сміх показував трагедію народного життя.

Ключові збірки:

«Не-читальник» (1900). Дебютна збірка, де автор висміює неосвіченість, затурканість селян та їхній страх перед «панськими» законами.

«Хитра придумка» (1903). Твори цієї збірки спрямовані проти бюрократії та несправедливості австро-угорських судів.

«Стрибожий дар» (1905): Вершина малої прози Мартовича. Новели збірки вражають психологізмом та тонкою іронією.

Визначні твори:

Повість «Забобон» (1911). Найбільший і найвідоміший твір письменника. У ньому Мартович подає широку панораму життя галицької інтелігенції та селянства, критикуючи духовну обмеженість, лінощі та застарілі стереотипи (забобони).

Новели: «Мужицька смерть», «Грішниця», «Смертельна справа» — у них поєднуються комічні ситуації з глибоким співчуттям до долі простої людини.

Особливості стилю: сатира та іронія. Лесь Мартович не просто смішив, він викривав соціальне зло, політичне крутійство та моральну деградацію. Його новели стислі, динамічні, з багатими діалогами, що передають живий народний говір. Автор майстерно розкривав внутрішній світ персонажів через їхні вчинки та побутові деталі.